04 жовтня 2021 рокуЛьвівСправа № 380/1020/21 пров. № А/857/12971/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Коваля Р.Й., Гуляка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року (головуючого судді Скалоша В.М., ухвалене у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів) у справі №380/1020/21 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 25.01.2021 звернулися в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області в якому просять визнати протиправними дії відповідача, щодо невиплати пенсії за віком ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 01.06.2017 року, зобов'язати відповідача виплати заборгованість по пенсії за віком за період з 01.06.2017 року по 29.02.2020 року (включно) ОСОБА_2 в розмірі 212745,08 грн. та ОСОБА_1 в розмірі 57434, 50 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року задоволено позов частково. Визнано протиправними дії Головного Управління Пенсійного Фонду України в Львівській області, щодо невиплати пенсії за віком ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 01.06.2017 року. Зобов'язано Головне Управління Пенсійного Фонду України в Львівській області виплати заборгованість по пенсії за віком за період з 01.06.2017 року по 29.02.2020 року (включно) ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Стягнуто з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_1 судовий збір в сумі 908 грн. 00 коп. В решті позовних вимог про виплату заборгованості в період з 01.06.2017 року по 29.02.2020 року (включно) в сумі 212745,08 грн. та 57434,50 грн. - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням в частині відмови ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, яку обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права, просять скасувати рішення в частині зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області виплатити заборгованість по пенсії за віком за період з 01.06.2017 року по 29.02.2020 року (включно) ОСОБА_2 в розмірі 212745,08 грн. та ОСОБА_1 в розмірі 57434,50 грн та ухвалити в цій частині нове, яким стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області заборгованість по пенсії за віком за період з 01.06.2017 року по 29.02.2020 року (включно) ОСОБА_2 в розмірі 212745,08 грн. та ОСОБА_1 в розмірі 57434,50 грн.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Згідно із частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
На підставі пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Оскільки, позивачами оскаржується в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції лише в частині, отже, предметом розгляду в суді апеляційної інстанції, у відповідності до вимог частини 1 статті 308 КАС України, є законність і обґрунтованість судового рішення лише у цій частині.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає частковому задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивачі ОСОБА_1 , є громадянкою України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Микитівським РВ Горлівського МУУМВС України в Донецькій області, є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 15 грудня 2014 року №59, ОСОБА_3 , є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 виданий Микитівським РВ Горлівського МУУМВС України в Донецькій області, є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 15 грудня 2014 року №60 та з 2014 року позивачі перебувають на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України у Львівській області отримуюючи пенсію за віком.
01.06.2017 позивачам припинено виплату пенсії, а з 20.07.2017 року було скасовано довідки внутрішньо переміщеним особам.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували своє місце проживання за іншою адресою: АДРЕСА_1 .
13 лютого 2020 року позивачі звернулись до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою про продовження виплати пенсії за місцем реєстрації та проживання з відмовою від статусу ВПО. Відповідач відновив виплату пенсії з 01.03.2020 року. Після відновлення виплати пенсії позивачі звернулись до відповідача із заявою про виплату заборгованості по пенсії.
Листами від 27.11.2020 та 02.12.2020 позивачі отримали відмову у виплаті заборгованості по пенсії.
Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивачі звернулися до суду з метою захисту свого порушеного права.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції частково погодився із вимогами позивачів, однак відмовив в частині виплати заборгованості позивачам.
Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянтів, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)» від 14.09.2006, яка набрала чинності з 01.02.2007, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви №68385/10 та №71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте, якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (Заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 за №1706-VII (далі - Закон №1706-VII), який набрав чинності з 22.11.2014, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №1706-VII, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону №1706-VII, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Частиною 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Суд зазначає, що пункт 5 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами Кабінету Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.
В той же час, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії.
Інші пункти частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в спірних правовідносинах також не мають місця.
Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.
Як встановлено судом відповідно до матеріалів справи, 01.06.2017 позивачам припинено виплату пенсії, а з 20.07.2017 було скасовано довідки внутрішньо переміщеним особам та в лютому 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували своє місце проживання за іншою адресою: АДРЕСА_1 .
13 лютого 2020 року позивачі звернулись до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області із заявою про продовження виплати пенсії за місцем реєстрації та проживання з відмовою від статусу ВПО. Відповідач відновив виплату пенсії з 01.03.2020 року. Після відновлення виплати пенсії позивачі звернулись до відповідача із заявою про виплату заборгованості по пенсії.
Відповідачем у листах від 27.11.2020 за №8275-8415/Д-52/8-1300/20, та від 02.12.2020 за №8380-6417/Д-52-1300/20, вказано, що заборгованість по пенсії ОСОБА_2 , за минулий період з 01.06.2017 по 29.02.2020 становить 212745,08 грн., а ОСОБА_1 , за минулий період з 01.06.2017 по 29.02.2020 становить 57434,50 грн. суми пенсії, які не виплачено за період до місяця їх відновлення обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку.
Однак, посилання відповідача на відсутність окремого порядку, визначеного Кабінету Міністрів України щодо виплати сум соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, як на підставу для невиплати позивачам нарахованої пенсії за період з 01.06.2017 по 29.02.2020, колегія суддів вважає помилковими з огляду на наступне.
Згідно з частинами 1, 2 статті 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Гарантії прав, свобод та законних інтересів осіб, які переселилися з тимчасово окупованої території України та перебувають на території України на законних підставах, визначаються Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Відповідно до частини 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Тобто, відповідно до норм чинного законодавства, держава взяла на себе зобов'язання щодо вжиття всіх можливих заходів з метою урегулювання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а отже, відсутність підзаконного нормативно-правового акту щодо порядку виплати соціальних виплат, які не виплачені за минулий період з вини органів пенсійного фонду, на думку суду, не є підставою для невиплати нарахованої позивачу суми пенсії.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.09.2018 за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18 зазначила, що конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Відповідно, посилання відповідача на відсутність визначеного постановою Кабінету Міністрів України порядку виплати пенсії за минулий період, відмінного від порядку, визначеного статтею 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», як на перешкоду виплати заборгованості позивачу, є безпідставними.
Суд також вважає за необхідне зауважити, що такий підхід відповідача не враховує принципи верховенства права, законності та добросовісності у діяльності держави.
Так, внаслідок відсутності порядку та механізму виплати особі пенсії за минулий період виникає правова невизначеність щодо змісту обов'язку держави по виплаті такої заборгованості. Така невизначеність створює умови для свавілля з боку держави, що є несумісним з принципом верховенства права.
Взявши на себе обов'язок із виплати особі пенсії за минулий період (стаття 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), але при цьому не визначивши певного порядку, держава допустила недобросовісність. Носієм обов'язку перед особою виступає держава в цілому. Оскільки у відносинах виконання цього обов'язку державу представляють органи, які уповноважені на нарахування та виплату пенсії, то саме вони повинні нести відповідальність від імені держави.
При розгляді справи «Кечко проти України» (заява №63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі №59498/00 «Бурдов проти Росії»).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.
Відповідно до статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Згідно частини 2 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, яка звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
На переконання колегії суддів апеляційного суду, для належного та ефективного способу захисту порушеного права позивачів слід зобов'язати відповідача здійснити виплату нарахованої ОСОБА_2 пенсії за віком за період з 01.06.2017 по 29.02.2020 в розмірі 212745 грн. 08 коп. та здійснити виплату нарахованої ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.06.2017 по 29.02.2020 в розмірі 57434 грн. 50 коп.
Вказана правова позиція апеляційного суду узгоджується із постановою Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 по справі №805/402/18, яка в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховується апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Відповідно до статті 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Отже, судом першої інстанції частково неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору в спірній частині позовних вимог щодо права позивачів на виплату пенсії, та є підставою для скасування судового рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги і ухваленні в цій частині нового. В неоскарженій частині рішення суду першої інстанції від 01.06.2021 необхідно залишити без змін.
Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що позовні вимоги підлягають задоволенню, сплачений позивачами судовий збір в сумі 1362 грн. - за подання апеляційної скарги підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року у справі №380/1020/21 - скасувати в частині відмови в задоволенні позову та в цій частині ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області здійснити виплату нарахованої ОСОБА_2 пенсії за віком за період з 01.06.2017 по 29.02.2020 в розмірі 212745 (двісті дванадцять тисяч сімсот сорок п'ять) грн. 08 коп. та здійснити виплату нарахованої ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 01.06.2017 по 29.02.2020 в розмірі 57434 (п'ятдесят сім тисяч чотириста тридцять чотири) грн. 50 коп.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10, ЄДРПОУ 13814885) 1362 (одна тисяча триста шістдесят дві) грн. 00 коп. понесених витрат по сплаті судового збору.
Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (79016, м. Львів, вул. Митрополита Андрея, 10, ЄДРПОУ 13814885) 1362 (одна тисяча триста шістдесят дві) грн. 00 коп. понесених витрат по сплаті судового збору.
В решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року у справі №380/1020/21 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя Н.В. Ільчишин
Судді Р.Й. Коваль
В.В. Гуляк