23 вересня 2021 року м. Ужгород№ 260/494/21
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Гебеш С.А.;
при секретарі судових засідань - Романець Е.М.
та осіб, які беруть участь у справі:
позивач - ОСОБА_1
представник відповідача - Романюк Д.В.;
третя особа - не з'явилася,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Закарпатської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати третя особа - Головне управління Державної казначейської служби Закарпатської області, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Закарпатської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме: стягнути з держави України в особі Закарпатської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України "Про прокуратуру", завданої положеннями п. 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з липня 2015 року по лютий 2020 року у сумі 1 145 584,74 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує на те, що з червня 2002 року по серпень 2020 року безперервно працював в органах прокуратури Закарпатської області. Наказом виконувача обов'язків прокурора Закарпатської області від 17.11.2020 року № 350к ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, що поширює свою діяльність на Закарпатську область, прокуратури Закарпатської області та з органів прокуратури Закарпатської області із посиланням на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". При цьому позивачем вказано, що у період з липня 2015 року по лютий 2015 року заробітна плата прокурорів регулювалась постановами Кабінету Міністрів України, а мала регулюватися ст. 81 Закону України "Про прокуратуру". А тому позивач вважає, що йому завдано матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з липня 2015 року по лютий 2020 року у розмірі 1145584,74 грн., яку і просить стягнути з відповідача.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
11 березня 2021 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що такий проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позову. Заперечуючи проти позову, відповідач, зокрема вказує на те, що визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком для органу прокуратури у вигляді відшкодування шкоди, оскільки прокуратура у спірних відносинах була зобов'язана і діяла у межах та на підсаті того законодавства, яке існувало на час виникнення, а тому висновки КСУ, викладені в рішенні від 26 березня 2020 № 6-р/2020 по справі №1-223/2018 не можуть бути підставою для зобов'язання Закарпатську обласну прокуратуру відшкодувати позивачу матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з липня 2015 року по лютий 2020 роки відповідно до ст. 81 Закону № 1697.
15 березня 2021 року позивачем подано відповідь на відзив, із змісту якого вбачається, зокрема те, що позивач посилається на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду та Третього апеляційного адміністративного суду. Разом з тим, вказує на те, що аргументи відповідача, наведені у відзиві є неогрунтованими і непереконливими.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 квітня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 червня 2021 року до участі у даній справ залучено Головне управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, з мотивів наведених у позовній заяві, просив суд задоволити позов повністю.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечила та просила суд відмовити у задоволенні такого, як безпідставного.
Будучи належним чином повідомленим про день, час та місце судового розгляду даної справи, представник третьої особи у судове засідання не з'явився та не повідомив суд про причини неявки.
Заслухавши думку сторін, розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Так, судом встановлено, що в період з червня 2020 року по серпень 2020 року ОСОБА_1 працював в органах прокуратури Закарпатської області, яку перейменовано в Закарпатську обласну прокуратуру.
Наказом виконувача обов'язків прокурора Закарпатської області від 17 серпня 2020 року № 350к позивача із 19 серпня 2020 року звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, що поширює свою діяльність на Закарпатську область, прокуратури Закарпатської області та з органів прокуратури Закарпатської області із посиланням на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
Позивачем у позовній заяві вказано, що у період з 01.07.2015 розмір його посадовий оклад не відповідав розміру, визначеному законом, так як така починаючи з 01 липня 2015 року повинна була регулюватися виключно ст. 81 Закону України "Про прокуратуру".
Зазначені обставини зумовили звернення позивача до суду з даним позовом задля відновлення своїх порушених прав шляхом стягнення на його користь матеріальної шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Положеннями статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон №1697-VII) врегульовано питання заробітної плати прокурора - складові, розміри посадових окладів залежно від займаної посади, доплата за вислугу років. Встановлено, що заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
У зазначеній статті основою для визначення розміру посадового окладу взято мінімальну заробітну плату, розмір якої, в свою чергу, у спірний період визначався відповідними положенням Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 8 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР) умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 13 Закону №108/95-ВР оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно з частинами 1, 2 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно частини 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Згідно з статтею 89 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Відповідно до статті 90 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Відповідно до пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» норми і положення, зокрема, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Аналогічні положення закріплені пунктом 11 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».
Зазначені законодавчі положення є чинними, такі неконституційними не визнавались.
Таким чином, відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому (більшому) розмірі, ніж це передбачено в межах видатків з боку Держави.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 806/3314/17, від 09 вересня 2020 року у справі №807/1171/16.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Вказана норма є чинною, неконституційною не визнавалась.
У спірний період схеми посадових окладів працівників органів прокуратури затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» з подальшими змінами.
Сторонами не заперечується той факт, що у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України».
Слід зазначити, що акти Конституційного Суду України є правовими актами, приймаються спеціально уповноваженим органом, з дотриманням встановлених форми і процедури, і є обов'язковими до виконання на території України.
Проте, акти Конституційного Суду України не регулюють суспільні відносини, оскільки до повноважень Конституційного Суду України не входить нормотворчість. Акти Конституційного Суду України конкретизують чинне законодавство, здійснюють тлумачення положень Конституції.
При цьому, суд зауважує, що є три визнаних у світі форми юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Це ex nunc, коли акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед, pro futuro коли сам конституційний суд відкладає набрання чинності на перспективу, ex tunc з моменту прийняття акта, і саме з цією формою пов'язана ретроактивність. Найбільш поширеними формами юридичних наслідків застосування рішень конституційних судів у світі є ex nunc і pro futuro.
Встановлена Конституційного Суду України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
За загальним правилом, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Це означає, що норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Отже, за загальним правилом, відповідно до принципів юридичної визначеності і res judicata, якщо Конституційний Суд України визнає зміни, запроваджені законодавцем, неконституційними, то суди не можуть поширювати дію цього рішення на правовідносини, які були актуальними за інших умов та іншого правового регулювання.
У статті 152 Конституції України передбачено, що Конституційний Суд України має можливість самостійно визначати строк втрати чинності актом (його окремими положеннями). Тобто це положення означає, що ретроактивність не має автоматичної дії, а Суд у відповідних випадках сам може визначати обмеження дії певних його рішень.
У рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказано, що відповідне положення втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України втратили чинність саме з 26.03.2020.
Вказане узгоджується з позицією, викладеною у постанові Верхового суду від 28 січня 2021 року у справі № 560/703/20.
Таким чином, у період з 01.07.2015 по 26.03.2020 (дата ухвалення рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020) положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, було чинним, а тому підлягало застосуванню у відповідності до чинного на той час законодавства.
Крім того, з 25.09.2019 чинними є норми пункту 3 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ.
Отже, у вказаний період у відповідача не було правових підстав для застосування положень статті 81 Закону України «Про прокуратуру» при визначенні розміру посадового окладу позивача.
В ґрунтування позову, позивач вказує на те, що положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, йому завдано матеріальної шкоди (збитків) у вигляді неотриманої заробітної плати, тому належним способом захисту його прав є застосування норм прямої дії, а саме частини 3 статті 152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Вказані аргументи позивача на переконання суду, є безпідставними з огляду на наступне.
Згідно з частиною 3 статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Хоч закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий, проте Цивільний кодекс України визначає підстави відповідальності за завдану майнову шкоду.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Отже, поняття «збитки» включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
За загальними положеннями про відшкодування шкоди майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина 1 статті 1166 ЦК України).
Разом з тим, за встановлених обставин, враховуючи правила дії норм права у часі, а також відсутність у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 вказівки на ретроактивність такого, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що недоотримана, на думку позивача, частина заробітної плати, не може вважатися матеріальною шкодою (збитками) у розумінні статті 22 ЦК України.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Що стосується посилання позивача на порушення його права на мирне володіння майном, та як наслідок порушення статті 1 Першого протоколу Європейська Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), слід зазначити наступне.
Так, право власності має фундаментальний характер та захищається згідно з нормами законодавства України (стаття 41 Конституції України) з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції'від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес'АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним.
Разом з тим, заробітна плата позивача у спірний період нарахована та виплачена на підставі чинних законодавчих положень, а тому втручання Держави в даному випадку є виправданим, законним та пропорційним.
На підставі вказаного, надаючи правову оцінку довадам сторін, суд приходить до висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 72-73, 76-77, 143, 243-246, 255 КАС України суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Закарпатської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено та підписано 04 жовтня 2021 року.
СуддяС.А. Гебеш