про повернення позовної заяви
м. Вінниця
04 жовтня 2021 р. Справа № 120/10309/21-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Жданкіна Наталія Володимирівна, розглянувши матеріали позовної заяви за позовом Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Ухвалою суду від 01.09.2021 дану позовну заяву залишено без руху у зв'язку з недотриманням вимог статей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та встановлено 7-денний термін з дня одержання копії ухвали для усунення визначених у ній недоліків, шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду із зазначенням інших підстав разом із доказами поважності причин пропуску строку.
При постановленні ухвали суд дійшов висновку, що позивачем пропущено строк звернення до суду, а мотиви наведені в позовній заяві не можуть бути підставою для поновлення пропущеного строку.
14.09.2021 на адресу суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, однак не наведено аргументів, які б вказували на дотримання позивачем строку звернення до суду чи поважності причин його пропуску.
У заяві від 14.09.2021 позивач зазначив, що відповідно до ст. 4 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" від 03.10.2019 № 160-IX встановлено, що особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності протягом трьох років з дня виявлення завданої шкоди.
Крім того позивач вказав, що ним здійснювались заходи щодо досудового врегулювання спору, які не дали результату, в зв'язку з чим військова частина вимушена звернутись до суду з даним позовом.
Таким чином, на думку позивача ним не пропущено строк звернення до суду.
В період з 13.09.2021 по 01.10.2021 суддя перебувала у щорічній відпустці, в зв'язку з чим клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду розглянуто в перший робочий день після виходу судді з відпустки.
Розглянувши подану заяву, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає поверненню позивачеві, виходячи з наступного.
Згідно п. 5 ч. 1 ст. 171 КАС України, після одержання позовної заяви суддя з'ясовує, зокрема, чи подано позов у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Як передбачено ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Інститут строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного вчинення ними процесуальних дій. Регламентування строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Крім цього, строки звернення до суду із адміністративним позовом обмежують час, протягом якого правовідносини вважаються спірними.
Нормами ст. 122 КАС України передбачено диференційований підхід до регулювання тривалості строків звернення до адміністративного суду в залежності від статусу позивача та від категорії публічно - правового спору.
Тому, передумовою вирішення питання про дотримання позивачем строків звернення до суду є оцінка характеру спірних правовідносин з метою визначення категорії спору.
Правова оцінка зазначеному питанню надана Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 636/93/14-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 11-892апп18 та від 12 грудня 2018 року в справі № 14-481цс18. Зміст висновку суду касаційної інстанції полягає у наступному: "спір за позовом військової частини до військовослужбовця (у тому числі звільненого зі служби) підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такий, що пов'язаний з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби".
Аналіз висновку Великої Палати Верховного Суду дає підстави вважати, що по - перше спір за позовом Військової частини НОМЕР_2 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення коштів є публічно - правовим, а по - друге виникає із відносин публічної служби.
Згідно ч. 5 ст. 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, за загальним правилом, перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не може визнаватися поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Щодо відліку строку звернення із адміністративним позовом, зазначаю, що порівняльний аналіз термінів "дізнався" та "повинен дізнатися", що містяться в ч. 2 ст. 122 КАС України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку позивача знати про стан своїх прав. При цьому, суддя з'ясовує момент, коли позивач фактично дізнався або мав реальну можливість дізнатися про наявність відповідного порушення (заподіяння збитків).
Обґрунтовуючи заяву від 14.09.2021 позивач зазначає, що відповідно до ст. 4 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" від 03.10.2019 № 160-IX встановлено, що особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності протягом трьох років з дня виявлення завданої шкоди.
Крім того позивач вказав, що військовою частиною вживались заходи щодо досудового врегулювання спору.
Однак, посилання позивача на ст. 4 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" від 03.10.2019 № 160-IX оцінюються критично та відхиляються з огляду на наступне.
Статтею 4 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" встановлено, що особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності протягом трьох років з дня виявлення завданої шкоди.
Відповідно до статті 12 Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" у разі звільнення особи, притягнутої до матеріальної відповідальності, зі служби або у разі, якщо рішення про притягнення до матеріальної відповідальності особи не прийнято до її звільнення зі служби, відшкодування завданої шкоди здійснюється в судовому порядку в разі відмови особи від її добровільного відшкодування або в іншому встановленому законом порядку.
Отже, зазначеними вище положеннями встановлено строк, протягом якого винна особа може бути притягнута до матеріальної відповідальності, а не строк, протягом якого особа може звернутися до суду про стягнення матеріальної шкоди, що є різними поняттями та регулюється різними нормами матеріального та процесуального права відповідно.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28.01.2021 у справі N 140/6315/20.
З огляду на вищевикладене вважаю такі посилання позивача безпідставними, оскільки вказаними нормами Закону України "Про матеріальну відповідальність військовослужбовців та прирівняних до них осіб за шкоду, завдану державі" від 03.10.2019 № 160-IX, передбачено строк, протягом якої особа може бути притягнута до відповідальності, тоді як строки звернення до суду щодо відшкодування такої шкоди Законом не встановлені, а встановлені ч. 5 ст. 122 КАС України.
При цьому, як вбачається з позовної заяви відповідна заборгованість виникла у відповідача 21.04.2021 внаслідок його звільнення з військової служби у запас за підп. "ж" п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" в зв'язку з неналежним проходженням службової служби.
Проте, до суду з даним адміністративним позовом, який за своїм змістом пов'язаний з проходженням та звільненням з публічної служби, позивач звернувся лише 27.08.2021, тобто з пропуском визначеного ч. 5 ст. 122 КАС України місячного строку.
Щодо посилань сторони позивача на вчинення військової частиною заходів щодо досудового врегулювання спору, то суд такі оцінює критично, адже надсилання відповідачу листа №50/08/27-1121 від 05.05.2021 щодо утримання вартості виданих предметів речового майна, тобто лише частини коштів на стягнення яких спрямований даний позов, не змінює часу з якого позивач дізнався про порушення своїх прав.
Крім того, варто зазначити, що позивачем в поданій до суду заяві не наведено правової норми, яка б ставила військовій частині в обов'язок здійснення досудового врегулювання спору щодо стягнення з військовослужбовця заборгованості.
Жодних інших доказів у підтвердження поважності причин пропуску строку на звернення із цим позовом позивач до суду не надав.
Відповідно до ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суддя зазначає, що із урахуванням прецедентної практики Європейського суду з прав людини право на доступ до суду не є абсолютним.
Слід взяти до уваги висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішеннях від 28.05.1985 року в справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" та від 13.02.2001 року в справі "Кромбах проти Франції", в яких ЄСПЛ наголосив, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду.
У рішеннях від 20.05.2010 року в справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 року в справі "Наталія Михайленко проти України" ЄСПЛ зазначив, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою.
В рішенні "Prince Hans-Adam II of Liechtenstein проти Німеччини" (рішення від 12 липня 2001 року п. 44) Європейський суд з прав людини зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою.
У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії" та "Девеер проти Бельгії" Європейський суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 у справі "Мельник проти України" зазначив, що правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності.
У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов'язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (AFFAIRE PEREZ DE RADA CAVANILLES c. ESPAGNE № 116/1997/900/1112).
Суддя наголошує, що визнання позивачем факту пропуску строку звернення до суду з позовною заявою і не доведення суду обставин об'єктивно непереборних, які не залежали від волевиявлення позивача і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення позивачем процесуальної дії, унеможливлює поновлення судом такого процесуального строку.
Виходячи із системного аналізу норм Кодексу адміністративного судочинства України у контексті практики ЄСПЛ, слід зазначити, що державою встановлено доступні, чіткі та передбачувані процесуальні правила (обмеження), за дотримання яких особа може реалізувати право на судовий захист.
З огляду на вищевикладене, доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивачем суду не наведено.
Відтак, причини на які зіслався позивач мотивуючи заяву про поновлення строку звернення до суду не є поважними та не можуть бути підставою для її задоволення. Відповідно до частини 1 статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (частина 2 статті 123 КАС України).
Положення частини 2 статті 123 КАС України кореспондують приписам пункту 9 частини 4 статті 169 КАС України, якими передбачено, що позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Відповідно до частини 6 статті 169 КАС України про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу.
З огляду на викладене вище, а також враховуючи те, що позивачем не надано доказів наявності поважних причин, які б унеможливлювали звернення до суду у визначений строк, тому вважаю, що заява про поновлення строку звернення до суду є необґрунтованою, а підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду визнаються неповажними, відтак позов належить повернути позивачу.
Роз'яснити позивачу, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом (частина 8 статті 169 КАС України).
Керуючись ст.ст. 169, 248, 256 КАС України, -
Позовну заяву Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості разом з доданими до неї матеріалами повернути особі, яка її подала.
Копію ухвали невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 293 КАС України, ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна