30 вересня 2021 р.Справа № 480/7275/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Русанової В.Б. , Присяжнюк О.В. ,
за участю секретаря судового засідання - Севастьянової А.Ю.,
представників сторін : позивача - Приходченко О.О., відповідача та
третьої особи - Кирилкіної А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 01.06.2021, головуючий суддя І інстанції: О.О. Осіпова, м. Суми, повний текст складено 11.06.21 року по справі № 480/7275/20
за позовом ОСОБА_1
до Управління Державної міграційної служби в Сумській області третя особа Державна міграційна служба України
про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі по тексту - УДМС України в Сумській області, відповідач), третя особа Державна міграційна служба України (далі по тексту - ДМС України, третя особа), в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення УДМС України в Сумській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.10.2020 № 20 (підстава наказ Управління Державної міграційної служби в Сумській області №89 від 08.10.2020).
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він як громадянин Федеративної Республіки Нігерія, є особою, яка змушена залишатися в Україні, внаслідок внутрішнього збройного конфлікту та не бажає повертатися на Батьківщину через побоювання стати жертвою такого поводження, що принижує його гідність та загальнопоширеного насильства, а також через реальну загрозу життю та здоров'ю з боку його родичів. Вважає, що рішення УДМС України в Сумській області від 12.10.2020 № 20 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за зверненням позивача, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту» є необґрунтованим, незаконним та порушує його права, оскільки при його винесенні відповідачами не здійснено належного вивчення матеріалів по справі та відомостей по країні походження.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 01.06.2021 по справі № 480/7275/20 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, третя особа: Державна міграційна служба України, про визнання протиправним та скасування рішення - відмовлено.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 01.06.2021 по справі № 480/7275/20, прийняти нове , яким задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що його життю та здоров'ю на Батьківщині (на території Федеративної Республіки Нігерія) загрожує небезпека, а саме насилля з боку його родичів, пов'язане з тим, що останні у зв'язку з незгодою з заповітом діда позивача, за яким усе його майно передалося у спадок батькові позивача, з метою змусити його відмовитися від спадщини, чинять фізичне та психологічне насильство над позивачем. Також зазначив, що побоюється стати жертвою внутрішньодержавного збройного конфлікту, який відбувається в Нігерії між громадянами, які є християнами та громадянами, які є мусульманами, оскільки в них застосовуються колото-ріжуча та вогнепальна зброя. У зв'язку з чим, вважає висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення його позовних вимог необґрунтованими та такими, що пов'язані з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для вирішення справи.
Відповідач, в надісланому до суду відзиві на апеляційну скаргу, просить залишити її без задоволення, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 01.06.2021 - без змін, як законне та обґрунтоване. Пояснив, що рішення УДМС в Сумській області, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту є правомірним та обґрунтованим, оскільки, по-перше, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження своїх усних тверджень про існування у нього на Батьківщині конфлікту з родичами, які під час його перебування вдома чинили до нього фізичне та психологічне насильство (хоча зі слів самого позивача мали місце численні звернення до поліції щодо розшуку його родича, який вчинив на нього напад та звернення у зв'язку з цим до лікарні), по-друге, позивач не повідомляє про наявність особистого переслідування па території країни громадянської належності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, політичних переконань та належності до певної соціальної групи. Вказує, що повідомлені позивачем випадки внутрішньо родинних проблем, які жодним чином не підтвердженні, не відносяться до конвенційних ознак щодо визначення статусу біженця, а є внутрішньо-сімейними проблемами. Отже, відсутні вагомі підстави вважати, що ОСОБА_1 має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також вказує, що на території Нігерії не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через які може існувати загроза життю позивача із разі повернення до країни походження. Крім того, під час аналізу повідомлених позивачем фактів встановлено суттєві непослідовності та протиріччя, які впливають на загальну оцінку правдоподібності його тверджень.
Враховуючи, що позивач не відповідає критеріям, встановленим Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року, вважає, що відсутні підстави для визнання його біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Представник позивача в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги з підстав та мотивів, викладених в останній та просив її задовольнити, скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, доводи представників сторін, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 в грудні 2015 року вперше прибув на територію України легально за маршрутом: Нігерія (м. Лагос) - Туреччина (м. Стабул) - Україна (м. Харків) по дійсному паспорту громадянина Нігерії, з метою навчання на підготовчому відділенні Харківського інституту радіоелектроніки, після закінчення якого продовжив навчання в Харківському авіаційному інституті.
В червні 2018 року у нього закінчився термін дії посвідки на тимчасове проживання, він не встиг своєчасно подати документи на її продовження, тому повернувся до Нігерії для відкриття нової візи. В 2019 році він повернувся до України, відновив навчання на 4 курсі Харківського авіаційного інституту, в якому провчився до червня 2020 року.
18.09.2020 позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом УДМС України в Сумській області від 18.09.2020 № 81 його заява прийнята до розгляду.
На момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 перебував на території України нелегально. За порушення міграційного законодавства його 17.09.2020 притягнуто до адміністративної відповідальності (протокол про адміністративне правопорушення ПР МСМ 000472).
В своєму клопотанні позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки в Нігерії відбувається майнова війна між його родиною та іншими родичами, внаслідок якої упродовж останніх місяців було вбито деяких з них.
На основі вивчення наданих позивачем матеріалів та тверджень, а також інформації по країні походження (Нігерія), протоколів співбесід, наказом Управління ДМС України в Сумській області від 08.10.2020 № 89 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого прийнято повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту від 12.10.2020 №20.
Не погодившись із вказаними рішенням УДМС в Сумській області, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом про визнання його протиправним та скасування.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності оскаржуваного рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 12.10.2020 № 20, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину його звернення з позиції надання міжнародного захисту в Україні. Крім того, під час перебування в Нігерії та, перебуваючи поза її межами, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, відповідно до вимог ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі по тексту - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частиною 1 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями ч. 5 ст. 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч. 6 ст.5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч.1 ст.7 Закону № 3671-VI).
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч.7 ст. 7 Закону № 3671-VI).
За приписами ч.1 ст.8 Закону № 3671-VI протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч.4 ст.8 Закону № 3671-VI).
Частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення (ч.7 ст.8 Закону № 3671-VI).
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи (ч.5 ст.12 Закону № 3671-VI).
Колегія суддів зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄС 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця:
1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження;
3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань;
4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Колегія суддів не заперечує, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, для особи, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні.
Разом з тим, звертаючись із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен принаймні навести усні твердження, які б свідчили про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань або зазнати неприйнятної шкоди в країні походження, та які б могли бути перевірені працівниками міграційної служби з використанням вищезазначених джерел.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому слід зазначити, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Так, як вбачається з наявних у матеріалах справи копій заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.09.2020 № 0008 (а.с. 35) та протоколу співбесіди позивача зі співробітником УДМС України в Сумській області від 01.10.2020 (а.с. 64-76), ОСОБА_1 повідомляв, що причиною неможливості його повернення до Нігерії є побоювання з приводу того, що його можуть вбити родичі, з якими у його родини існують майнові проблеми, пов'язані з власністю, успадкованою від дідуся. Пояснив, що після смерті дідуся все майно було розподілено між членами великої родини і лише батьку позивача в спадок дісталася фірма, якою він один з численних родичів має право керувати. Стверджував, що його батько виплачує членам родини проценти від прибутку фірми, однак останні вважають несправедливим такий розподіл спадщини та вимагають від батька позивача, щоб той продав компанію та розділив гроші між всіма членами родини. Повідомив, що родичі власноруч та через найманих осіб здійснили декілька нападів безпосередньо на позивача та на будинок, в якому проживала його родина, скоїли крадіжки майна, підпалили машину батька.
Також вказував, що в листопаді 2018 році він приїхав до м. Абуджа для вирішення питання щодо відкриття візи до України та одного разу, коли він знаходився в ресторані, до нього підійшов чоловік та почав бійку. Цей чоловік виявився родичем позивача, про що останній здогадався почувши ім'я нападника, хоча в обличчя його не знав. Після цього випадку, позивач швидко повернувся додому в м. Лагос та звернувся за медичною допомогою до лікарні, де пробув три дні, потім звернувся до поліції, однак нападника не вдалось знайти, внаслідок чого, за порадою батька він прискорив оформлення документів та виїхав з Нігерії до України.
Як стверджував ОСОБА_1 , за кожним фактом нападів його батьки також зверталися до поліції, але жодного разу встановити нападників не вдалося. Поліція не змогла розпочати кримінальну справу, у зв'язку з відсутністю доказів.
Також вказував, що його батьки, щоб уникнути нападів, три рази змінювали місце проживання та номери телефонів, вони не ходять на роботу, сестра проживає в кампусі університету, а молодші сестри та брат навчаються у школі з проживанням.
Отже, з наведеного слідує, що обставиною, яка перешкоджає поверненню позивача на Батькіщину, є боротьба між його родичами за спадщину та відповідні погрози на його адресу, що в свою чергу є випадками внутрішньо-родинних проблем, які в силу наведених вище норм не відносяться до конвенційних ознак щодо визначення статусу біженця.
При цьому слід зазначити, що ані до органів міграційної служби, ані до суду першої та апеляційної інстанції позивачем не надано жодного доказу на підтвердження наведених ним обставин щодо родинних конфліктів, хоча, як вказує сам позивач, зокрема, під час співбесіди зі співробітником УДМС України в Сумські області, він та його батьки неодноразово зверталися до поліції за фактом вчинення на них нападів з боку родичів, а також сам позивач звертався до лікарні після вчиненого на нього нападу в ресторані міста Абуджа, що в разі існування в дійсності мало б відображатися документально.
Крім того, під час аналізу та співставлення повідомлених позивачем фактів та обставин, викладених у вказаних вище заяві-анкеті від 18.09.2020 та протоколі співбесіди від 01.10.2020, колегією суддів встановлено суттєві суперечності в наведених позивачем обставинах. Так, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач заявив, що майнова війна в його родині є кровопролитною і деяких родичів упродовж останніх місяців було вбито. Разом з цим, під час співбесіди про подібні випадки він не згадує, про факти вбивств членів своєї родини не повідомляє. Також, на співбесіді він спочатку повідомляв, що батьки зверталися до поліції з приводу нападів, але вони нічого не могли зробити, оскільки не мали ніяких доказів, щоб розпочати справу. Однак, згодом змінив твердження та повідомив, що деяких родичів все ж таки арештували, але за втручанням адвоката, їх випустили, після чого вони почали діяти обережніше.
Таким чином, заявник надав непослідовну та недостовірну інформацію, яка не може вважатися правдоподібною, внаслідок чого, за матеріалами справи та результатами проведеної із заявником співбесіди, встановлено, що твердження заявника в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Нігерії йому особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя.
Аналізуючи інформацію по країні походження позивача, додану відповідачем до матеріалів справи, колегією суддів встановлено, що на території Нігерії не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через які може існувати загроза життю позивача із разі повернення до країни походження. Встановлено, що діяльність терористичних угрупувань Боко Харам та ИГИЛ-ЗА має локальний характер та поширена лише на окремій північно-західній та північно-східній території Нігерії. Разом з цим, матеріалами справи підтверджено, що позивач народився та проживав в м. Лагос, яке розташовано в південно-західній частині Нігерії та є найбільшим містом країни. В інформації по країні походження відсутні відомості щодо існування терористичної загрози для населення цього регіону.
При цьому слід зазначити, що Конституція Нігерії та законодавство країни в цілому передбачає свободу внутрішнього пересування, поїздок за кордон, еміграції та репатріації. Всі громадяни мають право жити в будь-якій частині країни.
Також слід зауважити, що сам позивач не пов'язує свої побоювання щодо повернення на Батьківщину з діями терористичних угрупувань та загальною небезпекою в країні. Як вбачається з матеріалів справи, під час співбесіди, відповідаючи на запитання співробітника УДМС в Сумській області, позивач повідомив, що на Батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягувався, державними органами не переслідувався, у зв'язку з чим, загроза застосування до нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в разі повернення до країни походження, відсутня.
Як зазначалось вище, оцінюючи побоювання позивача з суб'єктивної сторони, суд має обов'язково враховувати, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.
Разом з цим, позивач не повідомляв про факти переслідування його на території країни походження за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, політичних переконань та належності до певної соціальної групи.
Як зазначає сам позивач, він не був членом політичних, релігійних, громадських, військових партій та організацій. Участі у політичній та релігійній діяльності не приймав.
Крім того, під час співбесіди позивач зазначав, що в Нігерії у нього не виникало проблем, пов'язаних з його віросповіданням та йому особисто саме з цього приводу ніхто не погрожував.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів зазначає, що позивачем не наведено доказів, які б свідчили про будь-яку загрозу особисто для заявника у його рідному місті Лагос, або у будь-якому місті в країні його громадянської належності - Федеративній Республіці Нігерія або ж доказів того, що у випадку повернення до країни громадянської приналежності існує загроза його свободі, життю та безпеці. При цьому, з огляду на обставини, повідомлені ним самостійно під час проведених співбесід, прибуття в Україну було обумовлено навчанням, а звернення до УДМС України в Сумській області - бажанням легалізуватися в Україні, оскільки, як вбачається з наведених вище обставин, жодних перешкод для повернення позивача на Батьківщину, звернення до посольства України в Нігерії з метою відкриття нової візи та в'їзду до України на законних підставах для продовження навчання, не встановлено.
Крім того, у відповідності до ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивач мав повідомити про свій намір бути визнаним біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, негайно під час в'їзду в Україну та незаконного перетину державного кордон України, та звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, цього не зробив.
Разом з цим, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 18.09.2020, тобто лише через півтора роки після прибуття в Україну (в Україну позивач прибув у січні 2019 року).
Суд погоджується із твердженнями представника відповідача, що наведені обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідувань у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до УДМС України в Сумській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 року у справі № 820/1502/17.
Так, Верховний суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Таким чином, враховуючи те, що дата першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Вищенаведене у сукупності дає можливість зробити висновок про те, що інформація, надана позивачем, не свідчить про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого підтвердження, а серед фактів, повідомлених позивачем, відсутні такі, щоб були підставою для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
При цьому, позивач не може вважатися і особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки серед фактів, повідомлених ним, немає підстав для визнання його такою особою у розумінні п. 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та ст.15 Директиви Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/Еu від 13 грудня 2011 року (ризик отримання серйозної шкоди у формі смертної кари або приведення її у виконання, катування чи нелюдського або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, серйозної і індивідуальної загрози життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту).
Доводи позивача про те, що ненадання документальних доказів усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті позитивного рішення щодо статусу біженця, не можуть бути взяті до уваги, оскільки навіть ті пояснення, які надавались позивачем усно, вказують лише на небажання повернутися до країни походження, та не доводять обґрунтованості побоювань позивача за своє життя та здоров'я.
Судом першої інстанції встановлено, та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що за результатами розгляду особової справи позивача Управлінням ДМС України в Сумській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2020SM0008.
У висновку проаналізовано обставини, повідомлені позивачем під час співбесід, зокрема, те що на користь своїх усних тверджень позивачем не надано жодного документального доказу, не зважаючи на те, що за його словами, мали місце численні звернення до поліції з приводу вчинення на його родину та на нього особисту неодноразових нападів з боку його родичів, а також доказів перебування його в лікарні у зв'язку з нападом, як вказує позивач, його родича. Також у висновку враховано, що позивач звернувся за захистом лише через півтора роки після в'їзду на територію України.
Крім того, у висновку детально досліджено ситуацію по країні походження позивача - Нігерії, та констатовано, що на території Нігерії не відбуваються збройні конфлікти, які призводять до загальнопоширеного насильства, через які може існувати загроза життю позивача в разі повернення до країни походження. Констатовано, що заявником не наведено фактів недозволеного поводження відносно себе, членства у будь-якій релігійній, політичній, військовій або громадській організації, не надано інформації щодо його причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, релігійною, національною належністю, політичними поглядами, не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині.
Зі змісту вищевказаного висновку вбачається, що УДМС України в Сумській області детально та ретельно проаналізовано обставини, повідомлені позивачем, інформацію, отриману з відкритих джерел, та зроблено обґрунтований висновок, що заявник не відповідає умовам, передбаченим п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання його біженцем, а також не підпадає під перелік умов, викладених у п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, для надання додаткового захисту, що у розумінні ст.6 цього Закону є підставою для відмови у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на викладене, твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Нігерії особисто, є безпідставними і не мають реального підґрунтя.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 12.10.2020 №20, яким ОСОБА_1 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому підстави для його скасування відсутні.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ч.4 ст.229, ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - .
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 01.06.2021 по справі № 480/7275/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)Т.С. Перцова
Судді(підпис) (підпис) В.Б. Русанова О.В. Присяжнюк
Повний текст постанови складено та підписано 01.10.2021 року