ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 вересня 2021 року м. Київ № 640/24846/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доПриватного акціонерного товариства «Укрпошта»
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії
15.10.2020 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Приватного акціонерного товариства «Укрпошта» (далі - відповідач), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Приватного акціонерного товариства «Укрпошта» щодо ненадання обґрунтованої відповіді на запити ОСОБА_1 від 13.04.2020 та від 16.04.2020;
- зобов'язати Приватне акціонерне товариство «Укрпошта» повторно розглянути запити ОСОБА_1 від 13.04.2020 від 16.04.2020 і надати на них обґрунтовану відповідь.
В якості підстав позову позивач зазначає, що відповіді надані АТ «Укрпошта» є необґрунтованими та незаконними, оскільки відповідач не навів жодної обґрунтованої підстави віднесення запитуваної інформації до інформації з обмеженим доступом в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а також не вказав чому надання такої інформації може зашкодити інтересу, зазначеному у п. 1-3 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Зокрема позивач зазначає, що його запити стосувалися питання нормативно-правового акта, яким регламентовано обов'язок громадянина під час вручення рекомендованої, цінної кореспонденції поставити свій підпис у Книзі для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень (ф. 8), яку надає адресату працівник пошти під час вручення рекомендованої, цінної кореспонденції.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.
22.10.2020 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/24846/20 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
11.11.2020 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому він заперечує проти задоволення позовних вимог, оскільки АТ «Укрпошта» не належить до юридичних осіб публічного права, не є суб'єктом владних повноважень або особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не фінансується з державного чи місцевого бюджету, не використовує бюджетні кошти; отже, АТ «Укрпошта» є розпорядником інформації в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» лише щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Відповідач підкреслив, що відповідно до п. 1.3 Положення про комерційну таємницю та конфіденційну інформацію УДППЗ «Укрпошта», затвердженого наказом підприємства від 10.09.2014 № 632, комерційною таємницею УДППЗ «Укрпошта» є інформація, пов'язана з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю УДППЗ «Укрпошта», розголошення якої може завдати шкоди інтересам УДППЗ «Укрпошта».
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
13.04.2020 ОСОБА_1 звернувся до АТ «Укрпошта» із запитом на отримання публічної інформації, у якому просив надати копію наказу УДППЗ «Укрпошта» від 03.03.2015 № 155 «Про затвердження зразків бланків, що застосовуються при пересиланні поштових відправлень».
15.04.2020 листом № 811-13-13/А-з-181 АТ «Укрпошта» повідомило ОСОБА_1 , що АТ «Укрпошта» не належить до юридичних осіб публічного права, не є суб'єктом владних повноважень або особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не фінансується з державного чи місцевого бюджету, не використовує бюджетні кошти та не підпадає під інші вищевказані вимоги, які встановлені до розпорядників інформації, визначених у п. 1-3 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації»; АТ «Укрпошта» є розпорядником інформації в розмінні п. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» лише щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них; відтак, запитувана інформація не належить до публічної, розпорядником якої є АТ «Укрпошта», а отже для задоволення запиту правових підстав немає.
16.04.2020 ОСОБА_1 звернувся до АТ «Укрпошта» із запитом про надання публічної інформації, у якому просив надати інформацію про те, яким нормативно-правовим актом України чи локальним актом АТ «Укрпошта» станом на сьогодні та на 12.12.2017 передбачено ведення Книги для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень (ф. 8). Також ОСОБА_1 просив надати копію вказаного нормативно-правового акта.
23.04.2020 листом № 811-13-148/А-з-191 АТ «Укрпошта» повідомило ОСОБА_1 , що станом на 12.12.2017 ведення Книги для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень (ф. 8) передбачено наказом ПАТ «Укрпошта» № 1660 від 30.11.2017 «Про затвердження Регламенту внутрішньої письмової кореспонденції»; на момент надання відповіді наказ є чинним; до того ж, відповідно до Переліку інформації та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію та комерційну таємницю УДППЗ «Укрпошта» інформацію щодо внутрішньовідомчої службової кореспонденції віднесено до відомостей, що становлять комерційну таємницю та конфіденційну інформацію товариства, доступ до якої обмежено у встановленому законодавством порядку.
06.05.2020 листом № 811-13-167/А-з-212 АТ «Укрпошта» на виконання доручення Мінінфраструктури України від 21.04.2020 № 5315/32/10-20 повідомило ОСОБА_1 , що відповідно до Переліку інформації та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію та комерційну таємницю УДППЗ «Укрпошта» інформацію щодо внутрішньовідомчої службової кореспонденції віднесено до відомостей, що становлять комерційну таємницю та конфіденційну інформацію товариства, доступ до якої обмежено у встановленому законодавством порядку; отже для надання копії «Регламенту внутрішньої письмової кореспонденції» немає правових підстав.
Не погоджуючись із зазначеним підходом АТ «Укрпошта» до можливості надання відповіді на запит відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», позивач звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, регламентується Законом України «Про доступ до публічної інформації».
Статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлено, що публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про доступ до публічної інформації» право на доступ до публічної інформації гарантується обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на єдиному державному веб-порталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.
За приписами ст. 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації» суб'єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків; 4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Відповідно до пп. 4 ч. 2 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» до розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють, зокрема, іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).
Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» на розпорядників інформації, визначених у пунктах 2, 3, 4 частини першої та в частині другій цієї статті, вимоги цього Закону поширюються лише в частині оприлюднення та надання відповідної інформації за запитами.
Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом.
Системний аналіз наведених правових норм дає підстави для висновків, що визначальною ознакою публічної інформації є те, що вона по своїй суті є заздалегідь готовим зафіксованим на певному носії продуктом. Отримувати та/або створювати такий продукт може виключно суб'єкт владних повноважень у процесі здійснення ним своїх владних управлінських функцій. У подальшому володіти цим продуктом може будь-який розпорядник публічної інформації, навіть якщо він не є суб'єктом владних повноважень.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 817/1432/15 (адміністративне провадження № К/9901/1462/18).
З матеріалів справи вбачається, що питанням, яке цікавить позивача є ознайомлення з нормативно-правовим актом, яким регламентовано обов'язок громадянина під час вручення рекомендованої, цінної кореспонденції поставити свій підпис у Книзі для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень (ф. 8), яку надає адресату працівник пошти під час вручення рекомендованої, цінної кореспонденції, та ознайомлення із наказом від 03.03.2015 № 155.
З метою отримання такої інформації позивач звернувся до АТ «Укрпошта» із запитами на отримання публічної інформації від 13.04.2020 та 16.04.2020.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 19 Закону України «Про доступ до публічної інформації» запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.
Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
Статтею 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» встановлені випадки відмови в задоволенні запиту на інформацію.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов'язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.
Так, як вже було зазначено вище, відповідно до пп. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Відповідно до п. 1.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» аналіз визначення поняття «публічна інформація» та переліку розпорядників публічної інформації, закріпленого у статті 13 Закону № 2939-VI, свідчить, що публічною інформацією є відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях: уся інформація, що перебуває у володінні суб'єктів владних повноважень, тобто органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, інших суб'єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання (пункт 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI); інформація щодо використання бюджетних коштів юридичними особами, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим (пункт 2 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI); інформація, пов'язана з виконанням особами делегованих повноважень суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг (пункт 3 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI); інформація щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них, якщо йдеться про суб'єктів господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями (пункт 4 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI); інформація про стан довкілля; якість харчових продуктів і предметів побуту; аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян; інша інформація, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідна інформація) (частина друга статті 13 Закону № 2939-VI).
Отже, суб'єкти, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями мають у своєму розпорядженні інформацію, яка кваліфікується як публічна інформація щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Відповідно до п. 2.9 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» вирішуючи питання, чи належить суб'єкт господарювання, до якого подано запит на інформацію, до числа суб'єктів природної монополії, суди повинні мати на увазі, що сфери діяльності суб'єктів природних монополій закріплені у статті 5 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1682-III «Про природні монополії». При цьому зведений перелік таких суб'єктів ведеться Антимонопольним комітетом України (частина друга статті 5 Закону «Про природні монополії») та розміщується на його офіційному веб-сайті (пункт 7 Порядку складання та ведення зведеного переліку суб'єктів природних монополій, затверджений розпорядженням Антимонопольного комітету України від 28 листопада 2012 року № 874-р). Так само до компетенції Антимонопольного комітету України віднесено прийняття рішень (розпоряджень) щодо визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на товарному ринку (пункт 11 частини першої статті 7 Закону України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII «Про Антимонопольний комітет України»).
За приписами ст. 5 Закону України «Про природні монополії» відповідно до цього Закону регулюється діяльність суб'єктів природних монополій у таких сферах: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами; розподіл природного і нафтового газу трубопроводами; зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності із зберігання природного газу (ліцензійними умовами); транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі електричної енергії; розподілу електричної енергії (передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; централізованого водопостачання, централізованого водовідведення; транспортування теплової енергії; спеціалізованих послуг у річкових, морських портах, морських рибних портах та аеропортах відповідно до переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Як вбачається із Зведеного переліку природних монополій за квітень та травень 2020 року, АТ «Укрпошта» не віднесена до природних монополій.
Поряд з цим, відповідно до Закону України «Про поштовий зв'язок» національний оператор поштового зв'язку (національний оператор) - це оператор, який в установленому законодавством порядку надає універсальні послуги поштового зв'язку на всій території України і якому надаються виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.01.2002 № 10-р «Про національного оператора поштового зв'язку» функції національного оператора поштового зв'язку покладено на акціонерне товариство «Укрпошта».
Згідно абз. 2 п. 2.1. Статуту АТ «Укрпошта», затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 14.12.2018 № 611, Товариство здійснює надання послуг поштового зв'язку, зокрема універсальних послуг поштового зв'язку на всій території України, з метою повного задоволення потреб користувачів у послугах поштового зв'язку та забезпечення ефективного розвитку єдиної національної мережі поштового зв'язку України.
Отже, АТ «Укрпошта» є суб'єктом, який наділений виключними правами на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку. Відтак, АТ «Укрпошта відповідно до пп. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» є розпорядником інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Щодо відмови позивачу у наданні копій Регламенту внутрішньої письмової кореспонденції на запит від 16.04.2020, то суд зазначає таке.
Як вбачається із відповідей АТ «Укрпошта» на запити позивача, ведення Книги для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень ф. 8 станом на 12.12.2017 та на момент надання відповідей на запити регулювалося наказом ПАТ «Укрпошта» № 1660 від 30.11.2017 «Про затвердження Регламенту внутрішньої письмової кореспонденції».
Відповідачем у відзиві на позов зазначено, що Регламент внутрішньої поштової кореспонденції розміщується на сайті АТ «Укрпошта» за посиланням: https://www.ukrposhta.ua/ua/normatyvna-baza.
Так, дійсно на сайті АТ «Укрпошта» за посиланням https://www.ukrposhta.ua/ua/normatyvna-baza у відповідності до пп. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» забезпечено доступ невизначеному колу осіб до інформації, зокрема, Регламенту внутрішньої поштової кореспонденції шляхом оприлюднення його тексту на офіційному веб-сайті в мережі Інтернет.
Питання щодо доставки (вручення) внутрішніх рекомендованих відправлень регламентоване п. 5.6 Регламенту внутрішньої поштової кореспонденції.
Так, відповідно до пп. 5.6.1 Регламенту працівник ОПЗ формує та друкує окремі аркуші книги ф. 8 (рис. 26) за доставними дільницями, або накладні ф. 16 - для юридичних осіб (рис. 27), та передає листоноші під розпис для доставки разом з відправленнями (крім відправлень «До запитання» та адресованих на абонементні скриньки).
Окремі аркуші ф. 8 формуються за кожною доставною дільницею та окремо на відправлення, що підлягають видачі безпосередньо в ОПЗ. Листоноша, отримуючи рекомендовані поштові відправлення для доставки адресатам, розписується в одержанні із зазначенням прізвища на розписці листоноші, яку відокремлює від окремого аркушу ф. 8 та передає працівнику, який контролює роботу листоноші.
Бланки рекомендованих повідомлень про вручення, що надійшли з рекомендованими відправленнями (прикріпленими до них) відокремлюються (крім рекомендованих відправлень з відміткою «Вручити особисто» чи «Судова повістка») та залишаються у працівника ОПЗ, який контролює роботу листоноші.
Відповідно до пп. 5.6.3 доставка (вручення) рекомендованих поштових відправлень здійснюється за пред'явленням документа, що посвідчує особу, під розпис в аркуші ф. 8. Юридичним особам рекомендовані відправлення можуть видаватися за накладною ф. 16. Розписку за одержані відправлення вчиняє представник юридичної особи, уповноважений на одержання пошти (обумовлюється договором між юридичною особою та об'єктом поштового зв'язку).
Відповідно до пп. 5.6.4 Регламенту у разі вручення рекомендованого відправлення з повідомленням про вручення з відміткою «Вручити особисто» або «Судова повістка» адресат або уповноважена особа власноруч розписується на повідомленні про вручення ф. 119 та в аркуші ф. 8.
З огляду на викладене, суд переконаний, що оскільки Регламент внутрішньої поштової кореспонденції розміщується на офіційному сайті АТ «Укрпошта» та є доступним для огляду, вивчення, відтворення, копіювання необмеженою кількістю осіб, то відповідь АТ «Укрпошта» на запит позивача щодо неможливості надати копію такого Регламенту є протиправною.
В контексті цього питання суд звертає увагу на ч. 2 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.
Отже твердження відповідача у відзиві про те, що позивач може ознайомитися з Регламентом на сайті АТ «Укрпошта» є такими, які не відповідають ч. 2 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Також суд акцентує увагу і на тому, що позивач не просив надавати саме наказ АТ «Укрпошта», яким затверджений Регламент внутрішньої поштової кореспонденції. Натомість предмет звернення ОСОБА_1 становила саме копія нормативно-правового акту, яким станом на 12.12.2017 та на момент подачі запитів було передбачено ведення Книги для запису реєстрації поштових відправлень та повідомлень ф. 8.
Відтак, позивач не просив надавати йому внутрішню організаційно-розпорядчу, службову інформацію або інформацію, яка містить конфіденційні дані працівників АТ «Укрпошта».
З огляду на все викладене вище у сукупності, суд прийшов до переконання, що дії АТ «Укрпошта» щодо ненадання обґрунтованої відповіді на запит ОСОБА_1 від 16.04.2020 є протиправними.
Відтак, належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання АТ «Укрпошта» повторно розглянути запит ОСОБА_1 від 16.04.2020 і надати на нього обґрунтовану відповідь.
Щодо запиту про надання публічної інформації від 13.04.2020, у якому позивач просив надати копію наказу УДППЗ «Укрпошта» від 03.03.2015 № 155 «Про затвердження зразків бланків, що застосовуються при пересиланні поштових відправлень», то суд зазначає таке.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.
Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» конфіденційна інформація - це інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Не може бути віднесена до конфіденційної інформація, зазначена в частині першій і другій статті 13 цього Закону.
Отже, до конфіденційної інформації не може бути віднесена інформація щодо умов постачання послуг, якщо розпорядником такої інформації є суб'єкт, який наділений спеціальними чи виключними правами.
В той же час, відповідно до ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідно до вимог частини другої статті 6 цього Закону до службової може належати така інформація: 1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень; 2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.
Документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування». Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.
З переліку інформації та відомостей, що становлять конфіденційну інформацію та комерційну таємницю УДППЗ «Укрпошта» вбачається, що до інформації з обмеженим доступом належить внутрішньовідомча службова кореспонденція (доповідні, службові записки, довідки, рекомендації, пов'язані з розробкою напрямів діяльності або здійснення контрольних, наглядових функцій з питань діяльності УДППЗ «Укрпошта», і передують публічному обговоренню та/або прийняттю відповідних рішень).
Суд критично ставиться до тверджень відповідача про те, що наказ № 155 від 03.03.2015 є документом, який містить інформацію з обмеженим доступом, оскільки інформацію, яка відображена в цьому наказі, зокрема, бланки і форми документів, використовує необмежене коло осіб, відтак без оформлення таких бланків і документів належним чином АТ «Укрпошта» не прийматиме до відправки поштові відправлення.
Суд підкреслює, що наказ № 155 від 03.03.2015, є документом, який регламентує умови постачання послуг необмеженому колу осіб, зокрема, стосовно заповнення та форм бланків. А тому АТ «Укрпошта» відповідно до пп. 4 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» має надати копію такого документа позивачу.
Додатково суд зазначає, що у випадку наявності в наказі № 155 від 03.03.2015 персоніфікованої інформації про працівників АТ «Укрпошта» (як то зазначає відповідач), при наданні копії такого наказу позивачу, вона може бути прихована.
Щодо відповіді АТ «Укрпошта» від 15.04.2020 № 811-13-131/А-з-181, де зазначається, що на сайті АТ «Укрпошта» розміщена інформація щодо зразків оформлення бланків та типових документів, якими користуються користувачі, зокрема, бланки ф. 22 та ф. 119, то така відповідь є протиправною в силу ч. 2 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації.
Отже позовні вимоги ОСОБА_1 щодо запиту від 13.04.2020 також підлягають задоволенню.
Додатково до всього вищевикладеного, суд акцентує увагу на тому, що відповідно до п. 6.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» належність запитуваної інформації до конфіденційної, таємної або для службового користування на підставі статей 7, 8, 9 Закону № 2939-VI відповідно не є єдиною достатньою підставою для обмеження доступу до неї. Обмеження доступу до конкретної інформації допускається у разі, якщо за визначенням вона є конфіденційною або таємною або для службового користування та за умови застосування сукупності вимог пунктів 1-3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI (частина друга статті 6, частина перша статті 8, частина перша статті 9, п. 2 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI).
Зокрема, присвоєння певному документу грифу «для службового користування» (частина друга статті 9 № 2939-VI) саме по собі не є підставою для відмови у задоволенні запиту на інформацію у ньому, оскільки така підстава не передбачена частиною першою статті 22 Закону № 2939-VI. Аналогічно не може бути відмовлено у доступі до інформації тільки через те, що відповідний вид інформації включено до переліку відомостей, що становлять службову інформацію. Наявність підстав для такої відмови може бути встановлена лише шляхом застосування «трискладового тесту» (пункт 2 частини першої статті 22 Закону № 2939-VI).
Так само лише після застосування «трискладового тесту» допустиме обмеження доступу до публічної інформації, заборона на поширення якої встановлена безпосередньо законом.
Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VI відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов'язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, які становлять зміст «трискладового тесту».
Відповідно до п. 6.2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» з відмови у доступі до публічної інформації повинно вбачатися: 1) якому з перелічених у пункті 1 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI інтересів відповідає обмеження, а також чому обмеження доступу відповідає зазначеному інтересу (інтересам); 2) у чому конкретно полягає шкода правомірному інтересу (інтересам); яким є причинно-наслідковий зв'язок між наданням доступу та можливим настанням шкоди; чому ця шкода є істотною; яка ймовірність настання шкоди внаслідок надання доступу до інформації (пункт 2 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI); 3) чому шкода від надання інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні (пункт 3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI).
Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї зі згаданих трьох підстав «трискладового тесту» означає, що законних підстав для обмеження доступу до інформації немає, а відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.
Тому якщо під час розгляду справи в суді буде з'ясовано, що відмовляючи у задоволенні запиту на інформацію розпорядник не застосовував «трискладового тесту» або застосував його лише частково, то це є підставою для визнання такої відмови розпорядника протиправною. У такому разі суд також може зобов'язати розпорядника інформації повторно розглянути запит і надати на нього обґрунтовану відповідь із застосуванням «трискладового тесту» відповідно до частини другої статті 6 Закону № 2939-VI.
Відповідно до п. 6.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» суди повинні враховувати, що пункт 2 та пункт 3 частини другої статті 6 Закону № 2939-VI фактично вимагають у кожній справі встановлювати баланс між інтересом, що захищається та якому може бути завдано шкоду від оприлюднення інформації, та правом суспільства знати запитувану інформацію. Водночас вимога встановлення при вирішенні справи судом щодо того, чи було дотримано необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), також встановлена пунктом 8 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналізуючи відповіді на запити позивача, суд прийшов до переконання, що відповідач не мотивував достатнім і належним чином інтерес, якому може бути завдана шкода при наданні копій запитуваних документів. З огляду на це, відповідачем не було дотримано справедливого балансу між наслідками для прав позивача щодо отримання інформації та інтересом, якому може бути завдана шкода у разі оприлюднення запитуваної інформації.
Зазначене свідчить про те, що відповідача варто зобов'язати повторно розглянути запити позивача від 13.04.2020 та 16.04.2020.
Також суд погоджується з твердженнями позивача про те, що відповідачем не дотримана форма відмови у наданні інформації на запит.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» у відмові в задоволенні запиту на інформацію має бути зазначено: 1) прізвище, ім'я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; 2) дату відмови; 3) мотивовану підставу відмови; 4) порядок оскарження відмови; 5) підпис.
За приписами ст. 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.
Запитувач має право оскаржити: 1) відмову в задоволенні запиту на інформацію; 2) відстрочку задоволення запиту на інформацію; 3) ненадання відповіді на запит на інформацію; 4) надання недостовірної або неповної інформації; 5) несвоєчасне надання інформації; 6) невиконання розпорядниками обов'язку оприлюднювати інформацію відповідно до статті 15 цього Закону; 7) інші рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації, що порушили законні права та інтереси запитувача.
Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Проаналізувавши відповіді АТ «Укрпошта» від 15.04.2020 № 811-13-131/А-з-181, від 23.04.2020 № 811-13-148/А-з-191, від 06.05.2020 № 811-13-167/А-з-212, судом не встановлено у жодній із них прописаного порядку оскарження, як того вимагає ч. 4 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).
З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Щодо відшкодування адвокатських витрат у розмірі 23 913,50 грн. суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Приписами ч. ч. 3, 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Так, у матеріалах справи наявний договір про надання професійної правничої (правової) допомоги від 03.04.2020, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Подольською Тетяною Володимирівною.
Відповідно до п. 1.1 договору клієнт доручає, а адвокат бере на себе зобов'язання надавати консультативні, юридичні послуги в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.
Відповідно до п. 4.1 договору розмір та умови оплати послуг адвоката клієнтом залежно від обсягів юридичних робіт будуть обумовлені в укладеній сторонами додатковій угоді.
В матеріалах справи відсутня додаткова угода, з якої можливо було б встановити істинні домовленості між адвокатом та клієнтом щодо вартості послуг та строків оплати.
Так, у заяві від 08.12.2020 адвокат зазначає, що позивач має сплатити на її користь 23 913,50 грн., проте будь-яких доказів щодо обґрунтування цієї суми не надано (додаткові угоди, акти, квитанції тощо), як не надано і доказів наявності договірних зобов'язань саме на таку суму.
Суд підкреслює, що у рішенні по справі «Бєлоусов проти України» (Заява №4494/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, слід розглядати як фактично понесені, зазначивши наступне: «... хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов'язаннями. Отже, представник заявника має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними» (див. вищезазначене рішення у справі «Савін проти України» (Savin v. Ukraine), п. 97)».
Європейський суд з прав людини при розгляді справ «Баришевський проти України» від 26.02.2015, «Двойних проти України» від 12.10.2006, «Меріт проти України» від 30.03.2004 зазначав, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Касаційний адміністративний суд Верховного Суду у постанові від 04.02.2020 у справі № 280/1765/19 зазначив, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем взагалі не надано жодних документів, які свідчать про те, що він досягнув домовленості з адвокатом про оплату конкретної суми гонорару або гонорару у погодинному вираженні.
З огляду на вищевикладене у сукупності, суд переконаний, що витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 23 913,50 грн. не є підтвердженими належним чином, а тому відшкодуванню не підлягають.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається із квитанції № ПН 2294918 від 09.10.2020, позивачем за подачу позову до Окружного адміністративного суду м. Києва сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн.
З огляду на те, що суд дійшов до висновку про задоволення позову, то відшкодуванню позивачу за рахунок асигнувань відповідача підлягає судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними дії Акціонерного товариства «Укрпошта» (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 22, ідентифікаційний код 21560045) щодо ненадання обґрунтованої відповіді на запити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) від 13.04.2020 та від 16.04.2020.
3. Зобов'язати Акціонерне товариство «Укрпошта» (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 22, ідентифікаційний код 21560045) повторно розглянути запити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) від 13.04.2020 та від 16.04.2020 і надати на них обґрунтовану відповідь.
4. Стягнути за рахунок асигнувань Акціонерного товариства «Укрпошта» (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 22, ідентифікаційний код 21560045) шляхом їх безспірного списання на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) сплачений при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя Пащенко К.С.