Провадження № 22-ц/803/5434/21 Справа № 214/6520/17 Суддя у 1-й інстанції - Євтушенко О. І. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М.
28 вересня 2021 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Бондар Я.М.
суддів : Барильської А.П., Зубакової В.П.
секретар судового засідання - Кислиця І.В.
сторони справи:
позивач- ОСОБА_1
відповідач- ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року, ухваленого суддею Євтушенком О.І. в м.Кривому Розі, Дніпропетровської області, повний текст судового рішення складено 14 березня 2021 року,-
У листопаді 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила суд усунути їй перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 із житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення; зняти ОСОБА_2 з реєстраційного обліку за вказаною адресою.
Пред'явлені вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності належить житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 співвласником квартири не є, оскільки належну йому 1/3 частку приміщення відчужив на користь ОСОБА_1 22 липня 2009 року відповідно до свідоцтва про придбання майна.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в офіційно зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 листопада 1996 року. ОСОБА_3 - їх донька.
Протягом тривалого часу ОСОБА_2 веде аморальний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, підтримує зв'язки з особами, які ведуть такий же спосіб життя, тим самим, створюючи такі умови, які унеможливлюють співжиття з ним в квартирі АДРЕСА_2 , де він значиться зареєстрованим.
За рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 грудня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 вселились до квартири, судове рішення ОСОБА_2 виконав 27 вересня 2011 року, однак своїм образом життя, висловлюванням погроз на адресу позивача, він порушує її права як власника житла, перешкоджаючи їх належній та вільній реалізації. Крім того, відповідач не дбайливо ставиться до майна, псує його, руйнує житлове приміщення, не оплачує комунальні послуги за себе, чим ставить позивача в скрутне матеріальне становище, перекладаючи на неї такі витрати. На даний момент квартира потребує ремонту, в ній відсутні електро - та газопостачання, однак відновити їх, привести квартиру в належний стан та проживати в ній позивач не може з огляду на чинення їй перешкод в цьому ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, усунено перешкоди в користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення з вказаного приміщення ОСОБА_2 , без надання іншого житлового приміщення, в іншій частині вимог відмовлено.
08 травня 2020 року від відповідача ОСОБА_2 надійшла заява про перегляд заочного рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 березня 2018 року, яку ухвалою суду від 12 травня 2020 року прийнято до розгляду.
18 травня 2020 року ухвалою суду заяву відповідача ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення від 15 березня 2018 року задоволено, заочне рішення суду від 15 березня 2018 року скасоване, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження та проведенням підготовчого судового засідання.
28 липня 2020 року представником відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 - адвокатом Якименком С.Г. подано через канцелярію суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 в якій останній, діючи від імені відповідача за первісним позовом, просив суд: визнати що ОСОБА_2 належить на праві власності 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 .
Ухвалою суду від 28 липня 2020 року зустрічну позовну заяву було залишено без руху, оскільки вона подана з грубим порушенням вимог, викладених в ст.ст.175, 177 ЦПК України, та надано відповідачеві ОСОБА_2 строк для усунення виявлених недоліків.
07 серпня 2020 року на адресу суду надійшла уточнена зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна від 22 липня 2009 року, посвідчене приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Логонюк А.А., про перехід 1/3 частки квартири АДРЕСА_2 , належної ОСОБА_2 , у власність ОСОБА_1 (направлена до суду поштовою кореспонденцією 03 серпня 2020 року).
В обґрунтування якої представник відповідача ОСОБА_4 зазначив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка - ОСОБА_3 .
20 березня 1995 року ОСОБА_2 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 приватизували квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка раніше була надана у користування сім'ї батьків ОСОБА_2 .
Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 жовтня 1995 року на користь позивача ОСОБА_1 з відповідача ОСОБА_2 було стягнуто аліменти на утримання дочки.
Ухвалою Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 10 липня 2006 року задоволено подання ДВС про визначення частки у майні та визнано ОСОБА_2 власником 1/3 частки квартири.
Свідоцтвом про придбання майна від 22 липня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Логонюк А.А., 1/3 частка квартири АДРЕСА_2 , належна ОСОБА_2 , перейшла у власність ОСОБА_1
Відповідач ОСОБА_2 не знав, про відкриття виконавчого провадження відносно нього. Зазначає, що завжди надавав допомогу на утримання дочки, а жодних повідомлень з ДВС він не отримував хоч і проживає постійно за вказаною адресою. Про існування заочного рішення за позовом ОСОБА_1 до нього про виселення, він дізнався лише у 2020 році з листа ДВС, в якому також було зазначено і проте що його 1/3 частки квартири переведена на позивача ОСОБА_1 .
Ухвалою суду від 05 жовтня 2020 року прийнято до розгляду уточнену зустрічну позовну заяву та об'єднано зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3 , про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з первісною позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , Відділ реєстрації місця проживання громадян виконавчого комітету Саксаганської районної у м. Кривому Розі ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку - для їх спільного розгляду.
Також судом залучено з власної ініціативи до участі в розгляді даної цивільної справи в рамках зустрічного позову - в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу ОСОБА_5 .
Рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , Відділ реєстрації місця проживання громадян виконавчого комітету Саксаганської районної у м. Кривому Розі ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку задоволені частково.
Усунуто ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перешкоди в користуванні житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення з вказаного приміщення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 320 (триста двадцять) грн. 00 коп. в рахунок часткового відшкодування витрат по сплаті судового збору.
В задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Рішення суду є підставою для зняття ОСОБА_2 з реєстраційного обліку місця проживання.
В задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Забуранна (Логонюк) Анастасія Анатоліївна, про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна відмовлено.
Відповідач ОСОБА_2 , будучи незгодним з ухваленим судовим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність і необґрунтованість судового рішення, ставить питання про його скасування та ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні первісних позовних вимог ОСОБА_1 та у повному обсязі задовольнити зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 .
При цьому, скаржник зазначає, що судом помилково застосована ст.116 ЖК УРСР. Окрім того, відповідач вказує на те, що суд відмовив у допиті свідків, які б могли підтвердити, що ОСОБА_2 надавав допомогу донці, про стягнення аліментів та про виконавче провадження не знав, як і не знав того факту, що був позбавлений права власності на житло. Відповідач наголошує на тому, що суд безпідставно відмовляв стороні позивача за зустрічним позовом у клопотаннях про допит свідків, про витребування доказів.
Також, скаржник зазначає, що у позивача ОСОБА_1 є будинок в якому остання проживає з їх донькою, вказує, що позивачем не надавалися докази тому, що після вселення позивача в спірну квартиру в 2010 році відповідач перешкоджав їй у користуванні житлом, висновок суду про те, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні житлом є недоведеним.
Окрім того, відповідач вказує на те, що суд визнав, що позивач і третя особа не проживають в спільній квартирі не через те, що мають краще житло, а тому, що відповідач веде аморальний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, псує майно, руйнує квартиру, чим приводить її в непридатний для проживання стан. Скаржник вважає, що такий висновок суду є неправильним, оскільки позивачем і третьою особою жодними доказами така поведінка відповідача недоведена.
Відповідач наголошує на тому, що він окрім спірної квартири, іншого житла не має, тоді, як у позивача є два житлових приміщення, одне з яких вона здає в оренду, а у другому мешкає. Також скаржник звертає увагу на те, що ця квартира була надана його батькам, які працювали на шахті, і в цій квартирі він проживає з народження, батьки померли, після одруження в квартиру вселилась позивач і була там зареєстрована. Після народження доньки сторони проживали у трьох в спірній квартирі, яка згодом була приватизована на трьох мешканців: позивача, відповідача та їх доньку. Після припинення шлюбних відносин позивач із донькою стала проживати у приватному будинку родичів.
Скаржник зазначає, що у нього, окрім спірної квартири іншого житла не має і ніколи не було, а у позивача є ще одна квартира по АДРЕСА_3 .
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
04.06.2021 та 03.09.2021 від третьої особи Виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради надійшла заява про проведення апеляційного розгляду за відсутності представника третьої особи та ухвалити рішення на розсуд суду.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши думку представника відповідача ОСОБА_2 і його представника- адвоката Якименка С.Г., які, кожен окремо підтримали доводи і вимоги апеляційної скарги, просили їх задовольнити з викладених у скарзі підстав, думку позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_6 , які кожна окремо заперечували проти задоволення апеляційної скарги сторони відповідача, просили оскаржуване судове рішення залишити без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню в частині задоволених судом первісних позовних вимог, з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до змісту копії свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 20 березня 1995 року та доданої копії технічного паспорту з 22.07.2009 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співвласниками двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 63 кв.м., житловою площею 37,1 кв.м., яке належить їм на праві спільної часткової власності (т.1, а.с.7-8).
ОСОБА_2 на момент розгляду справи не є співвласником вказаного житлового приміщення, оскільки належну йому 1/3 частку він відчужив на користь ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про придбання майна серії ВМІ №427502 від 22 липня 2009 року, виданого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Логонюк А.А., зареєстрованого в реєстрі №2434, що також підтверджується Витягом КП «Криворізьке БТІ» ДОР від 26 вересня 2008 року про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 (т.1, а.с.9, 10).
Довідкою №3 від 02 листопада 2017 року КОМ ДІС «НОВА-КОМ» та відповіддю адресно-довідкового підрозділу підтверджено, що, в кв. АДРЕСА_2 , значиться зареєстрованим місце проживання: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та з 09 вересня 1985 року і по теперішній час - ОСОБА_2 (т.1, а.с.16, 40)
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі, зареєстрованому 12 березня 1988 року Довгинцівським відділом РАЦС м. Кривого Рогу, який розірвано рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 13 листопада 1996 року (т.1, а.с.15).
Відповідно до акту від 12 березня 2018 року, засвідченого ТОВ «Житлосервіс-КР» в квартирі фактично мешкає ОСОБА_2 , що останній та його представник в судовому засіданні не заперечували (т. 1, а.с.64).
Звертаючись 14 листопада 2017 року до суду з позовом ОСОБА_1 посилалась на чинення їй перешкод ОСОБА_2 , який веде аморальний спосіб життя, руйнує квартиру, приводить її в непридатний для проживання стан, перешкоджає їй проживати там, висловлюючи погрози, у зв'язку з чим вона просила суд виселити його з житлового приміщення без надання іншого.
Суд першої інстанції, частково, задовольняючи первісні позовні вимоги ОСОБА_1 , керувався нормами статей 15, 16, 317, 319, 383, 386, 391 ЦПК України, а також положеннями статей ЖК УРСР та, враховуючи тривалість спірних правовідносин між сторонами, виходив з дотримання судом балансу між захистом права власності позивача, з якою після розірвання шлюбу залишилася проживати спільна з відповідачем дочка, та захистом права відповідача, як колишнього члена її сім'ї на користування квартирою, якою останній безперешкодно користувався більше 11 років, не здійснюючи витрат на її утримання, дійшов висновку, що відповідач є достатньо дієздатною та правоздатною, здоровою та працездатною особою, здатною набути право на окреме житло у самостійний спосіб, тому є всі підстави для виселення відповідача зі спірного житла, без надання йому житлового приміщення.
Відмовляючи ОСОБА_2 в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна, суд першої інстанції виходив з того, що , суду не надано підстав та доказів в розумінні закону, які б свідчити про недійсність свідоцтва про придбання майна серії ВМІ №427502 від 22 липня 2009 року, виданого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Логонюк А.А., зареєстрованого в реєстрі №2434, у зв'язку з передачею 1/3 частини квартири, що належала ОСОБА_2 , у власність ОСОБА_1 у рахунок погашення боргу по аліментам в сумі 18 623 грн., примусово стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , на утримання дочки останніх - ОСОБА_3 .
Проте, колегія суддів не може повністю погодитись з висновками суду першої інстанції, а саме в частині задоволених первісних позовних вимог про виселення відповідача зі спірного житла, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майно.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява №66746/01, пункт 82).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п.50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Позивач ОСОБА_1 обгрунтовувала позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні нею права власності на спірну квартиру, шляхом виселення з неї відповідача ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення тим, що вона є власником квартири разом з донькою ОСОБА_3 , третьою особою по справі, а відповідач, який не є співвласником житла, протягом тривалого часу веде аморальний спосіб життя, зловживає спиртними напоями, підтримує зв'язки з особами, які ведуть такий же спосіб життя, тим самим позбавляє їх можливості проживати в належному їм житловому приміщенні, в результаті чого позивач вимушена була звертатись до суду з вимогою про її вселення до квартири, які рішенням Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 грудня 2010 року задоволено (т.1, а.с.12).
Суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обгрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обгрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У даній справі спір виник між власником квартири, яка нею не користується через аморальний спосіб життя відповідача та має інше житло в якому мешкає і відповідачем, який є колишним членом сім'ї (колишній чоловік), та який зареєстрований у квартирі з вересня 1985 року, і з цього часу мешкає в спірному житлі, іншого житла для проживання не має.
Судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що спірна квартира надавалася батьку відповідача ОСОБА_2 за місцем його роботи для проживання сім'ї, батьки відповідача померли і в квартирі мешкав відповідач, в подальшому, після реєстрації шлюбу з позивачем ОСОБА_1 у березні 1988 року, в квартирі була зареєстрована дружина ОСОБА_1 , а після народження їх спільної доньки ОСОБА_3 у лютому 1989 року, в квартирі, відповідно була зареєстрована й донька.
В подальшому у 1995 році сторони приватизували квартиру на всіх членів сім'ї і кожен став співвласником 1/3 ч. квартири.
У листопаді 1996 року шлюб між сторонами було розірвано і позивач з донькою стали проживати в іншому житлі.
22 липня 2009 року належна відповідачу 1/3 ч. квартири, відповідно до свідоцтва про придбання майна була відчужена ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 через наявність у нього заборгованості по аліментам, і з цього часу відповідач перестав бути співвласником спірного майна, однак він продовжував та продовжує проживати в квартирі, оскільки іншого житла, ніж ця квартира він не має.
У спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Встановлені судом обставини свідчать про те, що відповідач з 1985 року не змінював своє зареєстроване постійне місце проживання в спірній квартирі, оскільки він іншого житла не має, тоді, як позивач з донькою після розірвання шлюбу мешкають в іншому житлі- приватному будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_3 , окрім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, позивач мала у власності іншу квартиру, розташовану по АДРЕСА_4 , яку здавала в оренду, та як пояснила в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, на час розгляду справи вона продала.
Відповідно до ст.9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у т.ч. колишніх, без надання іншого жилого приміщення власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР, зокрема, якщо вони систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.
Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі ст.156 ЖК УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст. 64 ЖК УРСР. припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
З огляду на підстави заявленого позову, застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК Української РСР, прийнятого 30 червня 1983 року не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України (правовий висновок, викладений Верховним Судом у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20)).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Будь-яке виселення на підставі судового рішення є втручанням у право особи.
Отже, у справах за позовами нових власників житла про виселення колишніх членів сім'ї власника суду належить встановити відповідний баланс між потребою у захисті прав власника житла та співмірністю втручання у право на житло колишніх членів сім'ї власника.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, є очевидним, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
За таких обставин та з підстав, передбачених вказаними вище нормами матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність обґрунтованих підстав для виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири, оскільки у спірне житло, останній вселився як член сім'ї колишнього наймача (його батька, який отримав квартиру від підприємства, де працював), тривалий період часу проживає у ньому, більше 36 років (зареєстрований з 09.09.1985 року), тобто має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, спільними зусиллями час перебування у шлюбі із ОСОБА_1 утримував це житло. Послідовність дій колишньої дружини позивача ОСОБА_1 (обізнаність про те, що квартира не набувалася в шлюбі, а була отримана батьком відповідача за місцем його роботи для його сім'ї, дружини та двох синів, отримала в рахунок часткового погашення боргу по аліментам належної відповідачу 1/3 ч. квартири, пред'явлення позову про вселення у 2010 році та позову про усунення перешкод і виселення відповідача без надання іншого житла) свідчать про спрямованість дій на позбавлення відповідача житла, і такі дії не можна вважати добросовісними. Виселення відповідача із житла, у якому він проживає протягом останніх 36 років, за відсутності у нього іншого житла, не є співмірним із захистом права власності позивача на спірну квартиру.
Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі.
Отже, оцінюючи виселення відповідача ОСОБА_2 зі спірної квартири, на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, колегія суддів вважає, що припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення не відповідає такому критерію, оскільки: по-перше, відповідач тривалий час проживає в квартирі (наявні достатні і тривалі зв'язки з конкретним місцем проживання), іншого житла, оскрім спірної квартири не має, по-друге, позивач ОСОБА_1 та спільна донька сторін ОСОБА_3 забезпечені іншим житлом, розташованим за адресою: АДРЕСА_3 .
У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Зважаючи на те, що сутність негаторного позову полягає в усуненні порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом до суду, з огляду на, що з таким позовом особа може звернутися в будь-який час поки існують правовідносини та правопорушення, посилання суду першої інстанції, як на підставу задоволення позовних вимог на дотримання судом балансу між захистом права власності позивача, з якою після розірвання шлюбу залишилася проживати спільна з відповідачем донька, та захистом права відповідача, як колишнього члена її сім'ї на користування квартирою, якою, як зазначив суд, останній безперешкодно користувався більше 11 років, не здійснюючи витрат на її утримання, у тому числі й на те, що відповідач є достатньо дієздатною та правоздатною, здоровою та працездатною особою, здатною набути право на окреме житло у самостійний спосіб, колегія суддів вважає необґрунтованим.
Оскільки у справі, що розглядається, позивач, набувши і власність 2/3 ч. спірної квартири, була обізнана про проживання в цьому житлі відповідача - її колишнього чоловіка, який не має іншого житла, тому її право на це майно не може бути захищено, шляхом виселення відповідача, який внаслідок виселення стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи, оскільки спірна квартира не є єдиним можливим місцем проживання позивача.
З урахуванням наведеного, колегія суддів повністю погоджується з доводами сторони відповідача, що суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про виселення її колишнього чоловіка ОСОБА_2 і вважає, що рішення суду у цій частині підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог в повному обсязі.
Доводи сторони відповідача про наявність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог відповідача про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна від 22 липня 2009 року, про перехід 1/3 частки спірної квартири належної ОСОБА_2 , у власність ОСОБА_1 , колегія суддів відхиляє і у цій частині повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведення відповідачем належними та допустимими доказами недійсність цього свідоцтва.
Колегія суддів не може погодитись з доводами представника відповідача ОСОБА_4 про необізнаність відповідача щодо стягнення з нього аліментів на утримання доньки та вважає їх необґрунтованими, оскільки вони спростовуються наявними у справі належними та допустимими доказами, зокрема: відповіддю начальника Саксаганського ВДВС Новікової О. на звернення адвоката Якименка С.Г. від 06.10.2020, з якого вбачається, що до 2007 року (повноліття дитини) на виконанні у відділі ДВС перебував виконавчий лист №12-407 від 27.10.1995, виданий Саксаганським районним судом м.Кривого Рогу про стягнення ј частини аліментів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дитини ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.36, т.2), повідомленнями ТОВ «Мультисервіс», які надсилались ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , Саксаганській ДВС від 22.03.2007 та від 11.05.2007 про призначення прилюдних торгів по реалізації арештованого майна, належного ОСОБА_2 , а саме 1/3 ч. спірної квартири квартири на 05 квітня 2007 р. та на 24 травня 2007 р. (а.с.37-38, т.2), повідомлення ТОВ «Мультисервіс» цих же учасників про те, що прилюдні торги по реалізації арештованого нерухомого майна боржника ОСОБА_2 не відбулися через відсутність заявок покупців (а.с.39, т.1), постановою державного виконавця С вистун П.О. від 11.06.2007 про передачу ОСОБА_1 в рахунок часткового погашення боргу по аліментам, майна ОСОБА_2 -1/3 ч. 2-х кімнатної спірної квартири (а.с.44, т.2).
Окрім того, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, позивач ОСОБА_1 підтвердила той факт, що коли відповідач не тривалий час працював офіційно на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» з нього утримувались аліменти за виконавчим листом і відповідач не міг цього не знати.
Отже, розглядаючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, доводи апеляційної скарги представника відповідача не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного зустрічного позову та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у скарзі заявник.
Згідно ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справу на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2021 року було задоволено клопотання відповідача ОСОБА_2 про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги на судове рішення в розмірі 2251,20 грн. до ухвалення судового рішення по справі (а.с.192, т.2).
Враховуючи, що апеляційна скарга сторони відповідача задоволена частково, рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволених первісних позовних вимог ОСОБА_1 , однак залишено без змін в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , відповідно до п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Таким чином, відстрочений відповідачу судовий збір на користь держави в розмірі 2251,20 грн. за подачу апеляційної скарги на оскаржуване судове рішення, підлягає стягненню, як з відповідача, так і з позивача ОСОБА_1 в рівному розмірі, з кожного по 1125,60 грн. (2251,60 грн./2= 1125,60 грн.).
Судові витрати понесені позивачем ОСОБА_1 при подачі первісного позову до суду першої інстанції в розмірі 640 грн. (а.с.1, т.1), відповідно до п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України покладаються на позивача, оскільки рішенням суду апеляційної інстанції їй відмовлено в задоволенні позову.
Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381,382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Саксаганського районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 березня 2021 року в частині задоволених первісних позовних вимог скасувати, ухвалити нове рішення.
Відмовити позивачу ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , Відділ реєстрації місця проживання громадян виконавчого комітету Саксаганської районної у м.Кривому Розі ради про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку в повному обсязі.
В решті рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на користь користь держави судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 1125,60 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на користь держави судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 1125,60 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 30 вересня 2021 року.
Головуючий:
Судді: