ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 вересня 2021 року м. Київ № 320/3149/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянув в порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві
про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - відповідач), в якому просить: визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо ненаправлення оригіналу паперової пенсійної справи ОСОБА_1 за офіційним запитом Управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві направити оригінал паперової пенсійної справи ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 ) на адресу Управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу (поштова адреса: BOX-1114, Санкт-Петербург, 190900); стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) суму судового збору в розмірі 908 (дев'ятсот вісім) гри. 00 коп.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що вона є громадянкою України, отримувала пенсію за віком з липня 2017 року та обліковувалась за Управлінням Пенсійного фонду України в Святошинському районі міста Києва. У зв'язку з сімейними обставинами виїхала на постійне місце проживання з отриманням посвідки до Російської Федерації. З червня місяця 2020 року позивачу припинено нарахування та виплату пенсії на території України, в зв'язку з чим позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України з заявами про направлення на запит Управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу паперової пенсійної справи з метою оформлення пенсії, відповідно до приписів Угоди про гарантії прав громадян держав - учасників співдружності незалежних держав в сфері пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 25 березня 2021 року адміністративну справу № 320/3149/21 передано за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 320/3149/21 передано на розгляду головуючій судді Кузьменко А.І.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 квітня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов представник відповідача вказує, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в місті Києві листом від 04 грудня 2020 року до Управління Пенсійного фонду в Російській Федерації в Калінінському районі міста Санкт-Петербургу направлено копію відсканованої пенсійної справи позивача, завірену належним чином, оригінал атестату про припинення виплати пенсії на території України та зазначено, що після закінчення оцифрування, яке проводиться в рамках реалізації проекта «Е-пенсія», матеріали паперової пенсійної справи будуть надіслані на адресу Управління Пенсійного фонду в Російській Федерації в Калінінському районі міста Санкт-Петербургу.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, позивач є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 , виданим 03 березня 1998 року Ленінградським РУ ГУ МВС України в місті Києві, та з липня 2017 року отримувала пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон України від 09 липня 2003 року № 1058-IV).
10 липня 2019 року ОСОБА_1 видано Російською Федерацією посвідку на постійне проживання іноземного громадянина № 310/19/078, копія якої наявна в матеріалах справи.
22 квітня 2020 року Державним закладом управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу на адресу Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві направлено запит № 05-07/13223.
Супровідним листом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 18 травня 2020 року № 2600-0309-10/62205 на адресу Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу були надіслані наступні документи: протокол розрахунку пенсії, розрахунок заробітної плати, розрахунок стажу та атестат.
Крім того, у вказаному листі Головним управління Пенсійного фонду України в місті Києві зазначено що, паперова пенсійна справа буде направлена після проведення оцифровки паперових пенсійних справ у рамках реалізації Пенсійним фондом України проекту «Е-пенсія».
Супровідним листом від 18 серпня 2020 року № 2600-0309-10/115457 Головним управління Пенсійного фонду України в місті Києві надіслано скановану пенсійну справу ОСОБА_1 .
03 листопада 2020 року та 26 листопада 2020 року позивачка звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявами про направлення до Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу оригіналу її пенсійної справи.
Листом від 04 грудня 2020 року № 27655-28593/Р-02/8-2600/20 відповідач повідомив позивачку, що листом Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 04 грудня 2020 року № 2600-0308/10-172423 до Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу напралені належним чином відскановані матеріали її пенсійної справи.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон України від 09 липня 2003 року № 1058-IV) визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Статтею 8 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Так, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Відповідно до статті 47 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.
Пунктом другим частини 1 статті 49 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Отже, з аналізу наведених положень вбачається, що усі громадяни України непрацездатного віку мають право на пенсійне забезпечення за рахунок коштів Пенсійного фонду.
Припинення цього права можливе лише у випадках, визначених законом, зокрема у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон.
Постановою Правління Пенсійного фонду України від 23 квітня 1999 року № 4-5 затверджено Інструкцію про порядок переказування пенсій громадянам, які виїхали за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які проживають в Україні (далі - Інструкція № 4-5).
Пунктом 1.5 Інструкції № 4-5 визначено, що пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення. Переказування пенсій здійснюється з дня припинення їх виплати в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції № 4-5, виплата пенсій пенсіонерам, які виїхали на постійне місце проживання до держав, що підписали Угоду про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року (далі - Угода), здійснюється на умовах та в порядку, визначених Угодою, управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також у містах та районах (далі - управління Фонду).
Згідно з статтею 1 Угоди, пенсійне забезпечення громадян держав-учасників цієї Угоди і членів їх сімей здійснюється по законодавству держави, на території якого вони проживають.
Статтею 5 Угоди встановлено, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав-учасниць Угоди.
Відповідно до частини 1 статті 6 Угоди, призначення пенсій громадянам держав-учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Статтею 7 Угоди визначено, що при переселенні пенсіонера в межах держав-учасників Угоди виплата пенсії за попереднім місцем проживання припиняється, якщо пенсія того ж виду передбачена законодавством держави за новим місцем проживання пенсіонера. Розмір пенсії переглядається відповідно до законодавством держави-учасниці Угоди за новим місцем проживання пенсіонера з дотриманням умов, передбачених пунктом 3 статті 6 цієї Угоди.
Отже, з аналізу наведених положень суд дійшов висновку, що виплата пенсії пенсіонеру, який виїхав на постійне місце проживання за кордон в межах держав-учасників Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 року, за місцем проживання в Україні припиняється з моменту зняття його з обліку в пенсійному органі України.
Відповідно до пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного Фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок №22-1) в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, при переїзді пенсіонера на постійне або тимчасове проживання до іншої адміністративно-територіальної одиниці орган, що призначає пенсію, не пізніше трьох робочих днів з дня одержання заяви надсилає запит про витребування пенсійної справи до органу, що призначає пенсію, за попереднім місцем проживання (реєстрації) пенсіонера. Пенсійна справа не пізніше п'яти робочих днів з дня одержання запиту пересилається органу, що призначає пенсію, за новим місцем проживання (реєстрації).
Як вбачається з матеріалів справи позивач виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації, у зв'язку з чим уповноваженим органом Російської Федерації неодноразово було надіслано до Управління Пенсійного фонду України запит пенсійної справи позивача.
Також, як вже зазначалось вище та встановлено судом, позивачка 03 листопада 2020 року та 26 листопада 2020 року особисто зверталась до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві з заявами про направлення до Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу оригіналу її пенсійної справи. Проте, станом на час розгляду справи в суді відповідачем не надано доказів на підтвердження направлення пенсійної справи до Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу.
Відповідно до частин 1,2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною 5 статті 19 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Пенсія як гарантована щомісячна грошова виплата та вид соціального забезпечення є джерелом існування, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі Суханов та Ільченко проти України (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою.
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам.
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі Щокін проти України (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50). При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем надано суду достатні документальні докази, якими підтверджується протиправність дій відповідача, в той час, як відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо ненаправлення пенсійної справи ОСОБА_1 за офіційним запитом Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві направити пенсійну справу ОСОБА_1 на адресу Державного закладу управління Пенсійного фонду Російської Федерації в Калінінському районі Санкт-Петербургу.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, будинок 16, код ЄДРПОУ 42098368) судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу
Суддя А.І. Кузьменко