про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі
Справа №500/6109/21
29 вересня 2021 рокум. Тернопіль
Суддя Тернопільського окружного адміністративного суду Мартиць О.І., розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали Товариства з обмеженою відповідальністю "Іврус" до Староолексинської сільської ради Кременецького району Тернопільської області про визнання недійсним рішення та визнання дій протиправними
24 вересня 2021 року до Тернопільського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Іврус" до Староолексинської сільської ради про визнання недійсним рішення та визнання дій протиправними, в якій позивач просить:
- визнати недійсним рішенням Староолексинецької сільської ради №231 від 16.09.2020 "Про скасування рішення Староолексинецької сільської ради №224 від 09.10.2015 про надання дозволу із землеустрою щодо відведення земельної ділянки водного фонду в користування на умовах оренди в с. Ст.Олексинець" в частині п.1 про скасування рішення Староолексинецької сільської ради №224 від 09.10.2015 про надання дозволу із землеустрою щодо відведення земельної ділянки водного фонду,
- визнати дії голови Староолексинської сільської ради протиправними з питання, яке не було включено у перелік питань, що розглядались 16.09.2020 на тридцять першій сесії сьомого скликання - п. 2 рішення №231 від 16.09.2020 про розірвання договору оренди від 09.10.2014 із ТзОВ "Іврус" у зв'язку із закінченням терміну його дії, які оформлені та підписані в оскаржуваному рішенні (п.2).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно Договору оренди нерухомого майна, що належить до спільної власності територіальних громад сіл Староолексинецької сільської ради від 09.10.2014 укладеного між Строолексиницькою сільською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Іврус", позивач приймає у строкове платне користування державне нерухоме майно - гідротехнічні споруди, які рахуються на балансі відповідача, строком на 2 роки 11 місяців (з 01.11.2014 до 01.10.2017 включно). Відповідно до п.2.1. Договору та акту приймання-передачі від 09.10.2014 до даного Договору, відповідач передав, а позивач прийняв гідротехнічні споруди, які рахуються на балансі відповідача.
02.10.2017 між позивачем та відповідачем було укладено Додаткову угоду №1 до Договору, якою внесли зміни до п.10.1 Договору та продовжили строк чинності на аналогічний строк 2 роки 11 місяців (з 02.10.2017 до 02.09.2020 включно).
Листом №39 від 29.07.2020 із додатками (два примірники додаткової угоди підписаної зі сторони ТзОВ "Іврус"), позивач звернувся до відповідача про продовження Договору на тих же умовах на аналогічний (новий) строк на 2 (два) роки 11 (одинадцять) місяців - з 03 вересня 2020 року і до 02 серпня 2023 року включно.
Відповідно до умов Договору (п.10.4) позивачем виконано всі етапи та вимоги, визначені правочином, у зв'язку з чим є всі підстави для поновлення договору оренди на новий строк на тих самих умовах.
Із 30.07.2020 і по сьогоднішній час поведінка відповідача є недобросовісна, оскільки ним неналежним чином було розглянуто звернення позивача щодо поновлення Договору оренди гідротехнічних споруд - позивача не було належним чином повідомлено про розірвання договору і відповідно не вказано правові підстави відмови у задоволені заяви орендаря, не було запропоновано змін істотних умов Договору оренди.
На лист позивача №39 від 29.07.2020 відповідач не надав відповіді по суті взагалі, ні про погодження на умови орендаря, ні пропозиції щодо укладення договору на інших умовах, ніж було запропоновано, тобто відсутня відмова від одержання пропозиції (ст.646 Цивільного кодексу України).
Зазначає, що позивач продовжує користуватися гідротехнічними спорудами, передані йому в оренду, акт приймання-передачі гідротехнічних споруд від Орендаря (позивача) до Орендодавця (відповідача) не складався та відповідно не підписувався між сторонами як це передбачено п.2.6 та п.10.10 Договору.
У проваджені Господарського суду Тернопільської області знаходиться справа №921/442/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Іврус" до відповідача-1 Староолексинської сільської ради, відповідача-2 Приватного підприємства "Старий Олексинець", третя особа на стороні відповідача-1 Лопушненська сільська рада, визнання поновленим договору, визнання укладеною додаткової угоди, визнання недійсним рішення, визнання договору недійсним.
16.09.2021 засобами поштового зв'язку Укрпошта позивач отримав від адвоката Варода П.Б. (представник Відповідача-2) відзив на позовну заяву (у справі №921/442/21), де одним із доказів до відзиву було додано копію рішення Староолексинецької сільської ради №231 від 16.09.2020 "Про скасування рішення Староолексинецької сільської ради №224 від 09.10.2015 про надання дозволу із землеустрою щодо відведення земельної ділянки водного фонду в користування на умовах оренди в с. Ст.Олексинець", яким вирішено:
- скасувати рішення Староолексинецької сільської ради №224 від 09.10.2015 про надання дозволу із землеустрою щодо відведення земельної ділянки водного фонду;
- розірвати договір оренди від 09.10.2014 із ТзОВ "Іврус" у зв'язку із закінченням терміну його дії.
Позивач вказує, що дане рішення відповідача порушує право на майнові права позивача і ця вимога є похідною від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору.
Відповідно до вимог частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, серед іншого, чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Підстави для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі визначені у частині першій статті 170 КАС України. Зокрема, відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Вирішуючи питання чи підвідомчий цей позов адміністративному суду, суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 частини першої статті 4 КАС України).
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ, наведеними у статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Разом із тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом розгляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Аналогічну правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23.10.2019 у справі №826/836/17, від 22.01.2020 у справі №826/8592/16.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Аналогічної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.03.2018 у справі №184/2470/13, у постанові від 06.06.2018 у справі №826/631/15.
Згідно із частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до вимог частини другої статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів.
Згідно частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; 6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Відтак, як за суб'єктним складом сторін спірних правовідносин, так і за предметом спору ця справа підлягає до розгляду за правилами господарського судочинства.
Виходячи з системного аналізу наведених норм, враховуючи, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із здійсненням господарської діяльності учасників спору, порушують майнові права сторін, відтак, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, оспорювані правовідносини підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства
Суд також враховує, що у рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.
Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09.09.2010 №19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24.12.2004 №22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина.
На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист.
Частиною першою статті 354 КАС України встановлено, що порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
Згідно частини п'ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене "право на суд" разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" ("Golder v. the United Kingdom") від 21.02.1975, заява №4451/70, §36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Станєв проти Болгарії" ("Stanev v. Bulgaria") від 17.01.2012, заява №36760/06, §230).
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення від 25.02.1993 у справі "Доббертен проти Франції" зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France №88/1991/340/413).
У пункті 24 рішення від 20.07.2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що фраза "судом встановленим законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 у справі "Занд проти Австрії" зазначив, що поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".
З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи вище наведене суд вважає, що даний спір не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому у відкритті провадження у справі необхідно відмовити.
Згідно із частиною п'ятою статті 170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
У разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи. (частина шоста статті 170 КАС України)
Роз'яснити позивачу, що даний спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Керуючись статтями 170, 241, 248 КАС України, суд,
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Іврус" до Староолексинської сільської ради Кременецького району Тернопільської області про визнання недійсним рішення від 16.09.2021 та визнання дій протиправними.
Роз'яснити позивачу, що даний спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства та повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати особі, яка подала позовну заяву, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Повний текст ухвали складено 29 вересня 2021 року.
Суддя Мартиць О.І.